Іван
Луценко (1863 – 1919): патріот – державотворець
Зміст
Вступ
________________________________
Розділ I Сторінками багатогранного життя
Розділ II Мужність в боротьбі за доби Директорії УНР:
крок у безсмертя
Висновки ____________________________
Джерела і література
___________________
Додатки
_____________________________
Вступ
…коли згадуєш
І.Луценка, то мимо своєї волі
зачинаєш історію,
бо сам І.Луценко
є частина цієї
історії, історії української боротьби;
і в новому русі
нема місця, де б не було його участи.
А.Стрижевський
Особливістю національних рухів, зокрема українського, є
наявність провідників, які не лише втілюють настрої, ментальні засади певного
народу, але й активно формують їх. Тому закономірно, що українська
історіографія завжди приділяла увагу не лише загальним тенденціям українського
національного руху, але й особистому чиннику в його розвитку. На сьогодні
докладно висвітлені біографії головних українських провідників: М.Грушевського,
В.Винниченка, С.Петлюра, М.Міхновського, Д.Донцова .
Але біографії скромніших персонажів потребують подальшого
ретельного дослідження, а часом повернення із забуття. Зокрема, слід приділити
велику увагу діячам, що представляли регіональні чи провінційні осередки
української громади. Це дозволить ретельніше дослідити регіональну специфіку
українського національного руху.
У XIX – XX
ст. міське українське населення перебувало під дуже значним перманентним тиском
з боку пануючих неукраїнських політичних режимів та конкуруючих
національностей, передусім, євреїв, росіян і поляків. Водночас цей тиск
стимулював українців на боротьбу за збереження свого гідного місця серед інших
національностей. Характерною рисою всіх національних рухів і, зокрема,
українського, була ключова роль особистісного, харизматичного, героїчного
чинника. Не була виключенням і Одеса, де українське життя творили такі титани,
як І.Луценко, М.Комаров, І.Липа та ін. Внаслідок відчутних ударів з боку
оточення українці часто втрачали своїх провідників. До того ж надалі переможці
писали у зручний для себе спосіб історію Одеси, приховуючи, знищуючи та
ігноруючи цілі пласти альтернативних свідчень, створюючи образ
причорноморського міста, як споконвічно неукраїнського. Лише кропіткі
джерелознавчі зусилля здатні повернути сучасним українцям історичну пам'ять про
їхніх видатних предків.
Головною
метою даного дослідження є, якомога детальніше відтворити біографію і
патріотичну боротьбу одного з помітних представників українського національного
руху кінця XIX – XX ст., репрезентанта одеського осередку, лікаря, яскравого
публіциста, військового, державо творця, справжнього патріота, Івана
Митрофановича Луценка. Він був одним з лідерів національного руху одеських
українців.. Водночас, він досяг рівня політика загальноукраїнського масштабу,
претендента на місію очільника України. Також варто буде виділити одну ключову
подію з життя і боротьби Івана Луценка, а саме його героїчну смерть на
залізничній станції Красилів ( зараз в межах м. Красилова, Хмельницька обл.)
від рук більшовиків, що стало однією з найпатріотичніших сторінок історії національної боротьби нашого краю. Адже
сьогодні постать Івана Луценка має не лише суто історичне значення. У теперішньому
культурно-політичному контексті вона також зазіхає на майже політичне звучання:
боротьба за українську мову, історичну пам'ять і навіть національні інтереси у
сучасній українській державі подекуди набувають обрисів, схожих із прагненнями
української інтелігенції початку ХХ ст.
Іван Луценко
постає перед нами лікарем, громадським та політичним діячем, організатором
політичного життя Одеси, активним політиком Центральної Ради і, зрештою,
українським військовим лідером, який віддав життя за незалежність своєї
держави. Цей шлях був типовим не лише для багатьох представників тієї генерації
українських інтелектуалів. Історична наука описує загальні закономірності
розвитку політичної активності недержавних націй. Спочатку йде «етнографічний»
період усвідомлення власної окремішності, потім висуваються культурницькі
вимоги і, нарешті, приходить час політичної зрілості. Автори Т.Вінцковський та
О.Музичко, що досліджують життя та діяльність Івана Луценка, ведуть мову про
«просвітництво та політизацію українців», як певні етапи життєвого шляху
І.Луценка та його організаторські здобутки.
Теперішній
апофеоз російського шовінізму та пострадянського політичного примітивізму, і не
лише в Одесі, змушує нас пильно придивитися до досвіду державного будівництва
часів УНР і визвольних змагань.
Людський
аспект політичного лідерства, підкреслює виняткову значимість І.Луценка, як
відповідального за свої слова і вчинки інтелектуала. Його політична діяльність
не розходилася з тим, що він пропагував в Просвіті, пресі та пізніше, як
український політичний провідник.
Сучасна
Україна вимагає підтвердження успішності націєтворчих процесів через
ефективність незалежної Української держави, з чим ми насправді маємо дуже
великі проблеми. Тому персональний досвід Івана Луценка, його життєвий шлях є
тим стимулом і прикладом величної мужності і патріотичної волі наступним
поколінням українців.
Розділ I
Сторінками
багатогранного життя
Іван Митрофанович
живе і повинен жити між нами, живе в тім, що зробило його між нами великим,
живе в наших мріях, наших ідеях. Пам'ять про його смерть та працю учить нас, як
треба працювати, а останнім своїм ділом – своєю фізичною смертю він учить нас,
як треба любити свою батьківщину і боротися за неї.
А. Стрижевський
Є в нашій українській минувшині чимало видатних та
відомих історичних постатей, які творили, боролись, прагнули і уславилися своєю
силою волі і твердістю духу, щоб вершити історію держави.
Та є одна
постать про яку широкому загалу пересічних українців майже нічого невідомо, на
жаль. Він заслуговує на визнання і увічнення, адже його життєвий шлях,
громадська, наукова, політична діяльність і боротьба, сповнені палкого
патріотизму і віри в соборну Україну.
Цього по
істині державо творця звали Іван Митрофанович Луценко – лікар, громадський,
політичний і військовий діяч, політик, історіософ історії України, історик
козацької доби.
Народився на
Полтавщині в селі Кейбалівка Пирятинського повіту 23 лютого (7 березня) 1863
року. Був єдиною дитиною у батьків – дворянина, канцелярського службовця
Митрофана Йосиповича та його дружини Ганни Йосипівни, доньки фельдшера.
У 1882 – 1863
роках отримував вищу освіту на природничому факультеті Петербурзького
університету, а в 1887 – 1891 роках – в імператорській військово-медичній
академії. Після захисту в петербурзькій військово-медичній академії докторської
дисертації, яка 1893 року вийшла окремою книжкою, перебрався до Одеси. Мешкав
Іван Митрофанович на вулиці Херсонській (нині- Пастера), у п’ятдесят другому
будинку. Тут, до речі, проводилася уся організаційна робота, пов’язана зі
створенням одеської «Просвіти». Медичного інституту тоді в Одесі не було. Про
відкриття медичного факультету у Новоросійському університеті, поруч з
будинком, де мешкав Луценко, тільки починали вести мову. Іван Митрофанович
обладнав у дома кабінет і став вільно практикуючим лікарем, що застосовував
нетрадиційні методи боротьби з людськими недугами. Невдовзі він став членом
Товариства одеських лікарів. Численні статті Івана Митрофановича з актуальних
проблем медичної науки впродовж 1895 – 1897 років друкувалися у петербурзьких
виданнях, насамперед – у журналі «Лікар-гомеопат».
Луценко був
палким прихильником гомеопатії, народження якої пов’язане з діяльністю на межі XVIII – XIX ст. приват-доцента Лейпцизького
університету Самюеля Ганемана. 12 січня 1898 року був затверджений статут
Одеського товариства послідовників гомеопатії, і Луценко став його секретарем
та скарбником. А через п’ять років розпочалося видання переведеного з Харкова
до Одеси щомісячника «Вісник гомеопатичної медицини», редагування якого взяв на
себе Іван Митрофанович. Товариство відкрило на вулиці Херсонській свою лікарню,
а на вулиці Степовій амбулаторію, де хворих щотижня приймав доктор Луценко – і
робив це безкоштовно.
У 1902-1907
рр. – був одним з керівників Української Народної Партії. Іван Луценко зажив
серед одеситів таку популярність, що коли 1905 року провадилися вибори до
першої в історії міста Ради робітничих депутатів, його попросили дати згоду
увійти до неї. Він став депутатом від Української демократичної партії.
Іван
Митрофанович брав активну участь у створенні одеської «Просвіти». Він був
переконаний, що товариство має обєднати довкола себе найширші верстви трудящих
– і з цією метою влаштував два мітинги, на які зібралися тисячі людей,
страшенно налякавши градоначальника й поліцмейстера. 8 січня 1906 року, якраз
напередодні першого зібрання «Просвіти», в місті зявився перший номер виданої
Луценком першої в Одесі української газети «Народна справа». В ній мовилося, що
газета обстоюватиме інтереси селянства і робітництва, боротиметься за рівні
права для усіх пригноблених народів російської імперії, за їхнє
національно-культурне й політичне життя, надто ж за права українського народу. Тож
хоч Луценко мав дозвіл на випуск газети, примірники, що надійшли в продаж, були
сконфісковані, а подальше видання заборонене.
Над Іваном
Митрофановичем було організовано таємний нагляд. Стежили за його дружиною, за
дочкою Настею, яка була бібліотекарем «Просвіти». Скориставшись тим, що Настя
переховувала в бібліотеці нелегальну літературу, поліція влаштувала обшук на
квартирі Луценка. Виявили зброю, програмні документи українських революційних
партій, різні відозви. Запроторити господаря до в’язниці не вдалося, позаяк ще
діяв його депутатський статус, але від громадської роботи було відсторонено.
В лютому 1910
р. було затверджено статут Українського клубу в Одесі, на першому засіданні
якого, 11 квітня 1910 р., Івана Луценка було обрано його головою. Що цікаво,
Іван Луценко був близько знайомий з Іваном Нечуй-Левицьким, про що нагадують
декілька листів письменника (1904-1906 рр.). коли 1909 р. до Одеси приїхав Іван
Франко, його друзі залучили Луценка до обстеження стану здоровя письменника ьа
належних консультацій. Іван Митрофанович, вочевидь, ще з 1890-х років знався з
Михайлом Коцюбинським, який вітав луценка в листах до одеського літератора і
також «просвітянина» Івана Липи, а на весні 1910р., прямуючи на Кіпрі,
зупинився на квартирі Івана Митрофановича та відвідав його дачу на
Хаджибейському лимані. Збереглася телеграма Луценка з висловленням родині
Коцюбинського глибокого співчуття у зв’язку з кончиною письменника. На ту пору,
коли відійшов Коцюбинський, Іван Луценко повернувся до громадської діяльності –
став головою ради старшин товариства «Українська хата». Разом з письменниками
Миколою Вороним та Іваном Липою Луценко заснував видавничу «Одеську літературну
спілку». Товариство взяло участь у випуску альманахів «З-над хмар і з долин»
(1903) та «Багаття» (1905).
Під час
Першої світової війни Іван Луценко був полковником медичної служби російської
армії. Навесні 1917 року виникає Українська Партія Соціалістів-Самостійників.
Луценка обирають товаришем, тобто заступником, голови партії. Саме з його
наказу в Одесі вперше піднято жовто-блакитний стяг, як символ української
державності. У розпал боротьби за цю державність полковий лікар Луценко
виступає в трьох іпостасях: військового фахівця, що формує частини на захист
перших національно-визвольних здобутків медика, який опікується здоровям людей,
і публіциста, котрий пише то на громадсько-політичні, то на
санітарно-гігієнічні теми. З одеської газети «Боротьба» відомо, що влітку 1918
року Іван Митрофанович брав участь в організації першої в Одесі української
національної книгозбірні, до якої віддав частину власної бібліотеки.
Іван Луценко
входить до складу Центральної Ради. На першому Всеукраїнському військовому
зїзді він обирається членом Українського Генерального Військового Комітету, що
перебрав провід над усім українським військовим рухом. Про це нагадує Володимир
Винниченко у своїй мемуарній книзі «Відродження нації».
У жовтні
1917 року на Зїзді Вільного Козацтва Іван Луценко був обраний генеральним
хорунжим. А вже під час анти гетьманського повстання І.М.Луценко стає головою
цивільного управління Таврійської області, за Директорії був командиром
військового загону.
Сучасник так
описав зовнішність і вдачу Луценка:
«…був він…сивий на вигляд років із 50-55… всі його не
тільки поважали і слухали, але й безмірно любили. А правду сказати, було за що.
Цей сивий дідусь дуже тихої поваги був всюди. Ні одні сходини, не одне
засідання чи нарада не відбувалися без нього; і все він подавав різні
резолюції, що їх ми, військові, завжди симпатизували з доктором Луценком;
можливо, тому що він був вояк в уніформі, як і ми, а до того був рішучий і, як
то кажуть, рубав з плеча. І коли починались якійсь суперечки під час дебатів, то рішуче слово голови, що
скидалося на наказ, кінчало справу»
В науковому спектрі Іван Митрофанович був по справжньому
корифеєм та ентузіастом першої величини. Його звернення до історії України було
зумовлено бажанням взяти на себе місію ідеолога українського національного
руху, сприяти пробудженню національної свідомості українців. Першими
свідченнями інтересу діяча до історії є його виступи на засіданнях одеської
«Просвіти» («Стародавність словян в Європі», «Ломоносов»). Питань історії
України він торкався у виступах на українських вічах в Одесі у 1905-1906.
декілька разів він брав участь у засіданнях ІФТ при ІНУ, зокрема, обговоренні
доповіді приват-доцента П.Іванова про історичну схему Михайла Грушевського. У
всіх доповідях Іван Луценко поєднував народницьку та державницьку візії
минулого українського народу. Він наполягав на колоніальному характері відносин
України та Росії, підкреслював, що більшість українського народу зазнавали
визиску від поміщиків. Близька була йому ідея народників про зрадництво
української еліти у минулому як причина невдач українського державотворення.
1917-1918 рр. на сторінках української одеської періодики опублікував цикл
статей, присвячених аналізу низки епізодів та явищ української історії. Головне
питання, над яким замислювався автор, було виявлення причин через які Україна
не досягла самостійності у минулому.
Попри
аматорство, Івану Луценку вдалося досить глибоко осягнути історію України,
стати одним з передвісників державницького напрямку в українській
історіографії. Головною негативною тенденцією в історії України («історичною
помилкою») він вважав недовіру еліти до сили власного народу.
Свою
загибель як справжній патріот, Іван Луценко зустрів улітку 1919 року в одному з
боїв командуючи дивізією Армії УНР на залізничній станції Красилів. За іншими
даними, потрапив в полон і був розстріляний більшовиками.
На честь
Івана Митрофановича Луценка, у вересні 1996 року, під час роботи в Одесі зїзду
Всесвітньої федерації українських лікарських товариств, на будинку, де тривалий
час жив Іван Луценко (вул.. Пастера, 52), була встановлена присвячена йому
меморіальна табличка. У жовтні 2003-го Асоціація гомеопатів України
провела в Києві VI міжнародний
гомеопатичний конгрес, присвячений памяті Івана Луценка. А декілька років
назад, за ініціативи Хмельницької молодіжної організації «Пластовий рух «Сокіл»
та за підтримки місцевої міської і районної влади, 14 січня 2012 року,
відбулося урочисте відкриття пам’ятної меморіальної дошки на фасаді залізничної
станції Красилів, в нас на Хмельниччині , усесвітньо відомому одеському лікареві-гомеопату,
українському політичному діячеві, полковнику армії УНР, який поклав своє життя
за рідну землю, гідно несучи імя справжнього сина України - неньки.
Розділ II
Мужність в боротьбі за доби
Директорії УНР: крок у безсмертя
За словами колишнього міського голови Одеси кадета М.
Брайкевича після повалення влади П. Скоропадського І. Луценко став «чем-то
вроде градоначальника» 12 грудня 1918 р. до міста увійшли підрозділи
українських республіканських військ, де їх очікували з політичною підтримкою
активісти з осередків есерів,есдеків та самостійників, і тоді ж відбулися перші
кадрові призначення. Губернським старостою став І. Луценко, а міським головою
А. Рощахівський. Хоча в періодиці зустрічається й подвійне визначення посади І.
Луценка – Головний комендант Херсонщини та Одеси.
Механізм та
логіка прийнятих кадрових рішень й до сьогодні залишаються остаточно
нез’ясованими. На відміну від повідомлення про подання на вказані посади з боку Директорії, спогади
генерала О. Грекова суттєво підважують зазначену гіпотезу. Він наполягав на
тому, що І. Луценко діяв на власний розсуд, не маючи жодних повноважень від
Директорії, бо не був людиною В. Винниченка. Протеже Винниченка підкреслював,
що «луценка я просив прийняти на себе організацію цивільної влади в містах
колишньої Херсонської та катеринославської губерній. Плян його праці ми
встановили спільно і він негайно перейшов до його виконання» Втім І. Луценко не
відійшов остаточно від вирішення військових справ, а за словами генерала, він
навіть був комендантом українського війська.
Новопризначений урядовець мріяв перетворити Одесу в одну з твердинь
відновленої УНР і відразу взявся до справ. У перші дні на новій посаді він
підготував відозву до населення, в якій йшлося про те, що «після тяжкої
боротьби Український нарід скинув ярмо гетьманщини, і Україна стала
республікою» отже в супереч елементам стереотипного мислення про Українську
Державу як форму збереження національної ідентичності на той момент жодних
переживань щодо долі гетьманської влади в І. Луценка вже не залишилось.
І. Луценко
був переконаний, що запорукою успіху українського демократичного руху є те, що
за ним стоїть справжній народ. Він загрозливо наголосив, що до Одеси уведена
лише незначна частина української армії, але в разі спроби спротиву, українцям
лише варто закликати і село буквально заполонить місто задля реалізації ідеї
справжнього народоправства.
І. Луценко
намагався використовувати більш дипломатичні методи для порозуміння з
політичними опонентами. Так 17 грудня 1918р. він надіслав на імя виконуючого
обов’язки міського голови А. Ярошевича листа з пропозицією думі
солідаризуватися з новою українською владою й протестувати проти подальшого
перебування в Одесі білогвардійських офіцерів і неминучої появи французького
десанту.
Як мовилось,
17 грудня наказом фактичного голови Директорії В. Винниченка на посаду
«головнокомандуючого Херсонщини, Катеринославщини і Таврії та повноважного
представника директорії в Одесі», тобто фактично «над» І. Луценком, було
призначено генерал-хорунжого О. Грекова. Вони з І.Луценком були особисто
знайомі ще з часів УЦР. Своє призначення О. Греков пояснював бажанням В.
Винниченка, який цілковито не довіряв партії самостійників, прибічників С.
Петлюри, взяти І. Луценка під свій контроль і відсторонити від нього С.
Петлюру. Саме тому генерал був підпорядкований В. Винниченкові, а не головному
отаманові.
Останні
місяці життя І. Луценко провів у запеклій боротьбі з російською Червоною
армією, яка наступала на Київ з кінця 1918 року. 56-річний, він верхи на коні,
на чолі загону гайдамаків, переважно одеситів, воював на Чернігівщині та
Київщині, потім на Волині й Поділлі. 5 лютого 1919 року з загонів,
мобілізованих у Херсонській та Подільській губерніях, сформував Подільський
курінь (кіш) Дієвої Армії УНР та очолив його.
Яскраво про
останні місяці в житті І. Луценка написав А. Стрижевський: «1919 рік був для
нас дуже нещасливим, під навалою більшовиків та деникинців ми після упертих
боїв повинні були відходити на Поділля. Тяжким та трагічним був цей відступ,
багато нас загинуло, падали ми часто духом, бо зо усіх боків були оточені,
цькували нас майже всі держави світу, не кажучи вже про ближчих ворогів. Але
ніколи не падав духом Іван Митрофанович. Він кидався туди, де було слабіше,
привозив з собою набраних ним козаків і з своїми примітивними групами кидався в
бій, прикриваючи собою відступаючих, даючи можливість перевести евакуацію,
вийти з під ударів ворога, вивезти майно. Певного формування провадити не було
коли і де, він оперував то якими небудь окремими сотнями з тих людей, котрі
любили та вірили йому, то січневим курінем, то своєю комендантською сотнею. З
цими частинами бився він під Вапняркою, Жмеринкою, Деражнею та в інших місцях».
Під час
одного із запеклих боїв його було вбито, а обставини та дата смерті згодом
стала предметом для дискусій і навіть історіографічною традицією.
Варто
погодитися з висновком дослідника біографії І.Луценка О.Музичка, що
«оповідання А. Стрижевського про смерть І. Луценка «за станцією Красилів під
Старокостянтиновом, як перша за хронологією згадка про цю трагічну подію,
отримана мемуаристом від безпосереднього свідка, заслуговує на найбільшу
довіру». Розповідь колишнього побратима І. Луценка детальніше розкриває обставини
його загибелі. Він,прибувши до Проскурова за наказом місцевого коменданта, 25
березня на чолі невеликого загону відправився на зустріч більшовикам. Група І.
Луценка була оточена поблизу Красилова та після впертого бою майже всіх бійців
загону зарубали шаблями, а їхнього командира начебто захопили зі зброєю в руках
і після допиту позбавили життя тим самим методом. Схожу за змістом розповідь
про останній день життя патріота Луценка знаходимо в спогадах його підлеглого
В. Мірошника, який стверджує, що їхнього командира «…також полонили.
Довідавшись, хто він, москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували (його)
коло семафора станції Красилів. Там він і був пізніше закопаний». При цьому він
подає іншу дату загибелі – 7 квітня 1919 року.
Отже, загибель
І. Луценка стала потрясінням не лише для близьких йому людей, які намагалися
віддати шану безкомпромісному борцеві за волю народу. Вона прикувала до себе
увагу тих осіб, які не мали змоги стояти з ним в одній шерензі на видимій чи
невидимій лінії фронту, але своїм словом відгукнулися на втрату побратима.
В
українському середовищі звістка про смерть І. Луценка циркулювала вже незабаром
після трагедії. У своєму щоденнику колишній одеський приятель лікаря Є.
Чикаленко у записі від 22 травня 1919 року згадував про коло чуток про
повішання І. Луценка більшовиками, які поширив ще один одеський діяч П.
Вербицький. 19 вересня 1919 року в газеті «Вперед» було опубліковано список
розстріляних більшовиками українців, серед них і Івана Луценка. У 1922 році цей
факт був наведений також на сторінках львівського «Літературно – наукового
вісника», і тоді ж зявтлися спогади А. Стрижевського, в одній з
таборових газет «Український сурмач».
Пам'ять про
героїчний чин Івана Луценка підживлювала інтелектуальну традицію українського
націоналізму міжвоєнної доби, про що свідчать промовисті згадки у працях
головних ідеологів. Дмитро Донцов у статті 1929 року згадав І. Луценка серед
загиблих більшовиками видатних українців. Втім на його думку, цим більшовики «країни собі не зєднали. Духа
бунту не стлумили, а гідрі повстання кожна відрубана голова виростала наново».
Таким
чином, впродовж повних двох років революції І. Луценко брав найактивнішу участь
у розгортанні державотворчих процесів як
на півдні України, так і в Києві, де
його персона постала в центрі уваги не лише про гетьманських сил, але і
німецького військового командування.
Основні зусилля в своїй роботі він докладав до самоорганізації
українців-військових у межах Одеської військової округи, а згодом прилучився до
формування вільно козацьких загонів, ставши членом Генеральної козацької ради.
Мешкаючи в Одесі, Іван Луценко зумів згуртувати навколо ідеї самостійності
України частину місцевої громади, яка висувала альтернативні гасла побудови повноцінної
держави з усіма атрибутами суверенності. За увесь оглядовий період він
неодноразово займав високі адміністративні посади, чим засвідчував наявність не
лише авторитету, а й організаційних здібностей.
Для Івана
Луценка характерними були внутрішні вагання, що проявлялася у декілька разовій
зміні політичної орієнтації. Втім, у цих
внутрішніх дискусіях завжди спостерігалася наріжна основа – за будь-яку ціну
працювати на благо Української держави.
Висновки
Історія України та окремих регіонів багата дійовими
особами та подіями, але далеко не всі вони отримали належні оцінки з боку нащадків. Скажемо більше, далеко не
про кожного з них, читач, й тим паче пересічний громадянин, може сказати
заледве декілька фраз. І лише з плином часу вони поступово виринають з небуття,
відкриваючись перед нащадками як непізнанні герої оповіді про минуле.
До таких забутих персонажів належить й Іван Луценко,
виходець з пересічної української родини службовців, який волею долі опинився в
причорноморському місті, одному з найбільших в Російській імперії, яке,
насамперед, асоціювалося з багато чисельною єврейською громадою, на рубежі XIX
– XX ст. розпочав подвижницьку роботу з виокремлення в організовану групу місцевих українців, що
населяли не лише Одесу, а й околиці. Взявши на озброєння інтелектуальні
здібності та рішучість, іван Луценко разом з однодумцями звалив на свої плечі
тягар по створенню місцевої «Просвіти», яка стала найвідомішим українським
товариством початку ХХ ст.., що втягнуло в орбіту культурницької діяльності
найбільш затятих патріотів рідного слова та пісні. На той час такий варіант
самоорганізації був єдино можливим легальним шляхом до обєднання людей, котрі
не оголошуючи вголос про свої наміри, мріяли про «свою правду в своєму домі».
Серед найавторитетніших діячів одеських
українських національно-культурницьких організацій, Іван Луценко не лише не
розчинився, але й зайняв нішу народного трибуна і захисника його інтересів,
системо утворюючого елемента української громади міста ще в дореволюційну добу.
Завдяки не
лише інтелектуальним та організаційним здібностям, але й невичерпній енергії,
яка допомагала організовувати різноманітні проекти та акції навіть всупереч
українофобській політиці імперського режиму, особливо після завершення
революції 1905 – 1907 рр., й тим більше в ході драматичних подій революції 1917
р. І. Луценко, безумовно, увійшов до
числа харизматичних лідерів, які часто підносилися на пік історії в
екзистенційні моменти. Складовими його харизми була своєрідна народність,
близькість до пересічного населення завдяки лікарській практиці, почуттю
гумору, гостроті думки, запальності вдачі, ораторському мистецтву.
Не
гуманітарій за освітою, він протягом усього свого свідомого життя намагався
поєднувати професійну діяльність лікаря-гомеопата з громадсько-політичною
практикою інтелектуала, який був пристрасно захоплений історією та у широкому
розумінні культурою свого народу.
Будучи
членом Центральної Ради, він спочатку здійснив стрімкий злет до творців Українського
генерального військового комітету, але
це не стало стартом для подальшого кар’єрного зростання в улюбленій військовій
справі. А стосунки з гетьманом не мали перспектив з самого початку через
відверто скептичне ставлення П. Скоропадського до ініціатора відновлення
козацьких традицій, а у квітні 1918 р. й прямого конкурента на посаду гетьмана
України. Водночас Іван Луценко мав здатність раціонально підходити до
міжнаціональних відносин, співробітничав зі всіма здоровими, лояльними щодо
українства національними діячами та організаціями, що викликало зворотню повагу
до нього.
Дуже
важливо, що своєю надактивністю на ниві лікарства Іван Луценко заслужив собі
великий авторитет, який водночас зміцнював авторитет українців Одеси. Не можна
не побачити тісного зв’язку між науковим
та громадсько-політичним світоглядом Івана Луценка: в обох сферах він не боявся
складнощів, шукав непроторенних шляхів, не комплексуючи перед спротивом
опонентів. Таким чином, Іван Луценко сформувався як українець нового типу:
активний, спраглий до діяльності.
У чомусь
Іван Луценко навіть нагадує Симона Петлюру, який теж не будучи професійним
військовим, від 1917 року і до кінця Української революції, головним чином,
занурився у надважливу для нації військову справу.
Іван Луценко
не лише закликав, але й до кінця пліч-о-пліч зі своїми прибічниками дотримався
власних думок і тому щонайменше цим заслуговує на повагу всіх нащадків. Попри
наявність меморіальних дощок, певного комплексу публікацій, сьогодні Іван Луценко
ще не лише не пошанований належним чином на місцевому та особливо
загальноукраїнському рівнях, але, що найважливіше, - не усвідомлений як
важливий компонент для вкорінення у сучасний
український світогляд, взірець для наслідування в основних рисах. Без
врахування досвіду Івана Луценка та його соратників і відродження міцної
історичної памяті про них ніколи не відбудеться становлення справді незалежної
та Української України. І саме ми, нащадки, зобов’язані це пам’ятати заради
майбутнього, шани до справжніх патріотів і рідної історії.
Джерела і
література
1) Болдирєв О. В. Одеська
громада. Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у
70-ті рр. ХІХ — початку ХХ ст. — Одеса, 1994. — С. 135–136;
2) Вінцковський Тарас, Музичко Олександр Іван Митрофанович Луценко
(1863 – 1919): український націє творець .-
К.: Гамазин .- 352 с.: іл.
3) Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української
Центральної Ради. Біографічний довідник. — К., 1998. — С. 119;
4) Вінцковський Т., Музичко О. Іван Луценко
в Українському національному русі кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Український
історичний журнал.— К., № 4 (487) за липень-серпень 2009.— С.
94-106. ISSN 0130-5247
5) Васильев К.К. К истории гомеопатии в Одессе до 1917 года //
Укр. гомеопатический ежегодник. – Одесса, 2001. – Т. 4. - С. 44-47.
6) Зленко Г. Д. Повернення Івана
Луценка // Зленко Г. Д. Лицарі досвітніх вогнів. 33 портрети діячів
одеської «Просвіти» 1905–1909 років. — Одеса, 2005. — С. 29-42.
7) Іван Луценко: військовий лікар —
претендент на гетьмана України // Чорноморська хвиля Української революції:
провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: Монографія /
Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та
ін. – Одеса: ТЕС, 2011 – 586 с.;
8) Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917-1920).
Київ, 2007. С. 60, 539.
Додатки
Урочисте відкриття на
залізничній станції м. Красилів пам’ятної меморіальної дошки Івану Митрофановичу
Луценку – полковнику армії УНР
14
січня 2012р.
(світлини)
 |
Відкриття пам’ятної дошки
|
 |
Виступ міського голови Красилова
Ніли Василівни Островської
|
 |
Вінок пам’яті Івану Луценку
|
 |
Вогонь во славу і вічну пам'ять
героя-патріота
|
 |
Хмельницька обласна молодіжна громадська
організація
,,Пластовий рух ,,Сокіл’’
|
 |
Викладач історії ДПТНЗ «Красилівський
професійний ліцей» Михальчишин Роман Іванович поруч з реконструкторами та
місцевими краєзнавцями
|
 |
Громада і влада міста Красилова та с.Щиборівка
|
 |
Народний музей історії Красилівського
району
Експозиція присвячена Івану Митрофановичу
Луценку
|
Немає коментарів:
Дописати коментар